Подяка

Служіння почалося із заклику бути доброю рибою в Божому неводі (Матвія 13:47), а наскрізною темою стала вдячність. Спираючись на 1 Петра 4:7 та Филип'ян 4:6, брат Микола закликав церкву молитися пильно, не блукаючи думками, і приносити кожне прохання Богові з подякою, а не з наріканням. На прикладі промовця Тертила, що улещував Фелікса, аби звинуватити Павла (Дії 24), він нагадав: сини цього світу вміють здобути прихильність хвалою, тоді як віруючі часто йдуть до Бога лише з вимогами. Як дитина, що просить лагідно, а не дорікає, ми маємо приходити до Отця з вдячним серцем - тим паче в країні миру, поки брати й сестри в Україні зносять війну. Головна проповідь з Ефесян 1 розкрила, ким ми є в Христі: вибрані, викуплені Його кров'ю, усиновлені, прощені благодаттю, зроблені спадкоємцями і запечатані Святим Духом як завдатком. Усе це - на хвалу слави Його благодаті, тож ми самі стаємо славою Господньою. За кожного заплачена однакова ціна, тому ніхто не вартий менше за іншого. Нас закликали стерегтися диявольських підробок і носити живу, видиму подяку, що випливає зі спасіння.

Це останнє служіння року - час озирнутися назад і подякувати. За 52 неділі та десятки вечірніх зібрань Бог промовляв, навчав і вів Свій народ. Тож тепер варто не лише лічити благословення, а й пригадати, які об'явлення Господь давав, і чесно спитати себе: чи виконали ми їх? Шукай найперше Божого Царства, нагадує проповідник, і Він подбає про все потрібне. Головна думка вечора - слова 'Нехай буде по слову Твоєму'. Брат Василь звертає погляд на Ноя, який зробив усе, що звелів йому Бог, і на Марію, яка відповіла: 'Я раба Господня, нехай буде мені за словом твоїм'. Двері ковчега зачинив Сам Бог, і ті, хто лишився ззовні, загинули; але в Христі двері спасіння тепер відчинені для кожного, хто вірить. Найбільша подія в історії - не висадка на Місяць, а прихід Спасителя, і ми входимо у 2026 рік із надією, що Бог буде з нами, захистить і поблагословить, як обіцяв. Служіння наповнене подякою і свідченнями. Брати й сестри розповідають про зцілення після невдалої операції, про порятунок від небезпечної інфекції, про визволення з алергічної кризи і про навернення, що почалося 52 роки тому з новорічної зустрічі та пророчого слова. Випробування міняють наші пріоритети, кажуть вони, і в кожній ситуації Бог навчає, тримає за праву руку і доводить Свою вірність.

Це подячне богослужіння розпочалося піснями вдячності - за сонце, дощ і хліб насущний, за те, що Господь увесь рік благословляв працю Своїх дітей. Коротке розважання нагадало, що ми завжди є сіячами: щодня ми щось сіємо, навіть не задумуючись, а час жнив неодмінно приходить. Цей день став святом того, що Бог зростив у нашому житті, і Його благословення, яке й далі йде з нами. Проповідник поставив пряме запитання: чи виходимо ми з цього служіння із серцем, яке справді хоче дякувати? Згадуючи урок недільної школи, він зауважив, що діти навчилися дякувати Богові навіть за те, за що дякувати важко - за будильник, що будить надто рано, і навіть за податки, бо якщо ми їх платимо, значить маємо роботу, здоров'я і сили піднятися. Головна різниця не в тому, що віруючі поспішають на роботу, як усі, а в тому, що ми ніколи не йдемо самі - ми йдемо з Господом і робимо все, як для Нього. Зібрання завершилося турботою про спільну гостину - пошаною до гостей, бережливим ставленням до освяченої їжі та пам'яттю про тих, хто стоїть останнім, - а також молитвою за родини в дорозі, за зцілення і за припинення війни в Україні. Церква з радістю прийняла в члени нову сім'ю, Вадима й Аню, дякуючи Богові, що Він додає людей до Свого тіла.

За основу проповіді взято 1 Коринтян 15:10, де лиш у вісімнадцяти словах тричі звучить одне й те саме слово - благодать. У Писанні воно трапляється понад сто разів і має широкий спектр значень, та в цьому вірші вказує на особливу Божу прихильність, яка дає людині спроможність зробити те, чого вона ніколи не приписала б самій собі. Проповідник наголосив, що благодать ніколи не захоплює нас проти волі. Бог дарує її, а ми самі обираємо, як відповісти. Павло міг сказати, що його благодать не була марною, бо прийняв її і взявся служити, а потім одразу поправив себе - не я, а Божа благодать. Благодать стає порожньою, коли дар лежить під відмовками або коли його перекручують на самозвеличення й погорду до інших. Наприкінці прозвучав прямий заклик: запитай у Бога, яку благодать Він тобі довірив - голос, уміння, фінанси, мову - і використовуй це для Його слави та для церкви, а не щоб справити враження на людей. Чи буде ця благодать змарнована, залежить не від Бога, а від тебе. Служіння завершилося щирою подякою всім, хто тихо служить тими дарами, які отримав.

Богослужіння розпочалося читанням з Послання до євреїв 4:14-16 - закликом сміливо приступати до престолу благодаті через Ісуса, нашого Первосвященика, який співчуває нашим слабкостям. Брат нагадав, що Сам Ісус є живим Словом (Івана 1:1), хлібом, яким ми справді живемо (Матвія 4:4), і що головна мета ворога - викрасти це Слово із серця (притча про сіяча). Слово подібне до зерна: воно вкорінюється, повільно росте і приносить плід лише тоді, коли Бог нас обрізає, часто через труднощі та біль. Основне навчання пройшло у форматі відкритих запитань про молитву. "За все дякуйте" не означає дякувати Богові за хворобу чи війну, водночас благаючи позбавлення; як і "моліться безперестанку", цей вірш слід розуміти в його контексті, а не буквально. Нічна молитва не сильніша за денну, і жоден день не є чарівно ближчим до неба. Бог цінує жертву сном і спокоєм, але відповідь приходить через віру та послух, а не через годину доби. Молитва - не торговий автомат, що видає результат за правильні дії. На прикладах настирливої вдови (Луки 18:1), жала в тілі апостола Павла (2 Коринтян 12:9) і чаш кадила в Об'явленні проповідник закликав молитися й не занепадати духом. Часом Бог відповідає одразу, часом через роки, а часом інакше, ніж ми просили, бо лише Він знає потрібний час.

Це служіння Вечері Господньої побудоване навколо одного запитання, яке Ісус тричі поставив Петрові біля моря: "Чи любиш ти Мене?" (Івана 21). Проповідник нагадує, що це запитання звернене не лише до Петра, а до кожного з нас особисто - постав туди власне ім'я. За столом Господнім ми згадуємо любов Христа, ціну, яку Він заплатив, і надію, яку Він дарує, і відповідаємо Йому щирим серцем. Слово веде нас до дому Марії, Марти й Лазаря (Івана 12), де Ісус любив бувати. Кожен з них виявив свою любов по-своєму: Марта служила, Лазар просто був поруч, а Марія вилила дорогоцінне миро. Так само й ми любимо Ісуса, Який тепер на небі - служачи Його людям, перебуваючи з Ним і прославляючи Його. Таке служіння народжується не з бажання заслужити нагороду, а із серця, переповненого вдячністю за все, що Він зробив. Через притчу про двох боржників (Луки 7) більше любить той, кому більше прощено - і це наша історія, бо нам прощено багато. Прийнявши хліб і чашу, церква чує заклик із Першого Петра 3:11: не розслаблятися, мов бігун на фініші, а й далі ухилятися від зла, робити добро та прагнути миру в новому тижні.

Служіння починається із заклику бути плідними та відгукуватися на чужу потребу, не зважуючи, на що людина витратить допомогу. Не нам судити потребу, а відповідати на неї, бо Бог усе бачить і винагороджує, і колись ми дамо Йому звіт (Євреїв 4:13). Проповідник закликає згадати, звідки ми відпали, і покаятися, поки час сприятливий, перш ніж Господь зрушить світильник (Об'явлення 2:5), адже жодне людське зусилля не змінить серця зсередини - лише живе Слово Боже здатне спасти душу (Івана 12:47-48; Якова 1:21; Івана 1:1; Дії 4:12). Головна частина - це навчання про саму Біблію. Спершу варто пізнати книгу, а вже потім те, що в ній написано. Старий Завіт постав єврейською та арамейською, а Новий - грецькою койне, простою спільною мовою, щоб Євангелію зрозуміли і прості, і знатні. Упродовж віків Божі люди переписували й перекладали Писання - Септуагінта, латинська Вульгата, Вікліф, Тиндейл, Лютер і російський синодальний переклад 1876 року - щоб кожне покоління читало його своєю мовою. Далі йде огляд матеріалів для письма: камінь, віск, глина, череп'я, папірус, пергамент, сувої, кодекс, друкарський верстат, а нині телефони й планшети. Думка проста - формат ніколи не мав значення. Важливо те, щоб ми справді читали, досліджували й виконували Слово, яке дійшло до нас неушкодженим. Найголовніший носій Божого Слова - це людське серце, а оскільки віра приходить від слухання, навіть читання вголос наповнить душу.

Служіння почалося з нагадування, що проповідь - це не просто відомості, які машина могла б зібрати зі Святого Письма. Справжнє слово стає ремою, живим словом, яке Дух Святий вкладає в серце й по-особливому торкається кожного. Громада молилася, щоб промовляв Дух, а не людська мудрість чи здібності. Озираючись назад, як Самуїл, що поставив камінь Авен-Езер, проповідник закликав кожного визнати: "Аж досі допоміг нам Господь". На основі Луки 16:1-2, притчі про управителя, від якого зажадали звіту, прозвучала одна істина: усе, що ми маємо - служіння, фінанси, здоров'я і час - не наше, а Боже, і колись доведеться дати звіт, як ми цим розпорядилися. Багато людей просто вбивають час, не думаючи, що день звіту наближається. Спираючись на Повторення Закону 15, Даниїла 6, Івана 15 та безплідну смоковницю з Луки 13, проповідник застеріг: життя без плоду під загрозою бути зрубаним. Бог попускає, щоб дехто мав нестачу, аби випробувати, чи відкриють руку ті, хто має здоров'я, час і достаток. Насамкінець він розповів історію з України про сім'ю, у якої не було навіть картоплі, і про власне рішення діяти, а не виправдовуватися.

Ця завершальна частина недільного служіння - переважно молитва та благословення. Проповідник закликає вірних жити правильно перед Богом і перед людьми, щоб ім'я Боже не зневажалось і щоб ніхто не насміхався, адже ми носимо ім'я християн. Без Ісуса Христа ми нічого не можемо зробити - саме Він змінює нас, тож церква призиває Його ім'я на своє щоденне ходіння. У подяці згадується, що Христос помер і воскрес для нашого виправдання й кличе нас жити для Бога та один для одного, терпіти один одного і бути сіллю та світлом. Громада дякує за Духа Святого, який живе в ній, пам'ятаючи, що тіло наше - храм Духа Святого, і просить благодаті, яка спасає й навчає, як жити в теперішньому віці, бо без благодаті ми безсилі. Служіння завершується молитвою "Отче наш", читанням записок і заступництвом: подякою за відповідь на молитву про тест дитини, радістю за новонародженого синочка на ім'я Лемуїл, проханнями про влаштування справ та про зцілення немічної сестри й сили для тих, хто її доглядає. Пастор нагадує не закопувати почуту істину, а приймати її, зростати духовно й бути збудованими як дім духовний, і відпускає всіх з апостольським благословенням - вітати й приймати один одного.

Богослужіння починається щирим поклонінням і теплим привітанням в імені Ісуса Христа. Пастор закорінює зібрання у Першому посланні Івана 1:7 - коли ми ходимо у світлі, як Бог є у світлі, то маємо спільність одне з одним, а кров Ісуса очищає нас від усякого гріха. Збиратися разом, щоб славити, молитися й слухати Слово, - це не проста звичка, а місце, де Святий Дух діє, торкається сердець і оновлює втомлених. Спираючись на приклад Давида, проповідник нагадує, що святі на землі були для нього найбільшою радістю, а серце його веселилося, коли кликали йти в дім Господній. Хоч би які труднощі нас гнітили, цей недільний день - благословенна мить: багато хто заходить у зібрання пригніченим, а виходить оновленим і окриленим. Вступна молитва переповнена подякою - за Голгофу, за рани, якими ми зцілені, за прощення всіх беззаконь і зцілення наших немочей. Бог обіцяє перебувати серед народу, що збирається в єдності й поклоняється Йому, - серед хвали, а не нарікання.

Богослужіння починається з покаяння та поклоніння: громада просить Бога простити прохолодні молитви, сумніви, що ще беруть гору, і невміння прощати, благаючи вести їх вузькою стежкою. Пастор вітає всіх присутніх і тих, хто дивиться онлайн, нагадуючи, що ми зібралися не тому, що Бог потребує нас, а тому, що ми потребуємо Його, і саме Його милість привела кожного на це місце. Читаючи з Плачу Єремії 3:22-23, проповідник звіщає, що ми не загинули, бо милість Господня не вичерпується - вона оновлюється щоранку, і велика вірність Його. Наше зібрання, наше прощення і саме наше життя - це дар благодаті, а не нагорода за заслуги. Далі громада переходить до поклоніння, звеличуючи ім'я Ісуса, у якому знайшла спасіння і спокій, та дякує за Духа Святого, що потішає, навчає і веде віруючих, мов добрий пастир, до Божого Царства.

Це середтижневе великоднє богослужіння було про живого воскреслого Христа, який і сьогодні являється Своєму народові - зціляє, охороняє й відповідає на молитви. Розпочавши з Дій 1, служителі нагадали, що Ісус показав Себе живим учням багатьма доказами і досі відкривається нам через Своє слово та Свою опіку. Гість-проповідник із охопленої війною України читав Колосян 3 і Повторення Закону 8, закликаючи думати про небесне й берегти серце в час достатку. Він нагадав, що минають і добрі, і важкі періоди, а ситість непомітно веде до того, що людина забуває Бога й починає нарікати. Два його прості заклики: ніколи не переставати дякувати і ніколи не нарікати. Брат свідчив, як Бог зцілив його і дружину після того, як він просто з вірою підняв руку, а головна проповідь із 2 Царів 4 показала, як Єлисей невідступно молився, доки син шунамітянки не воскрес. Наскрізний заклик - приходити до Бога, міцно триматися Його благодаті й не здаватися, бо там, де ми ставимо крапку, воскреслий Господь може поставити кому.

Місіонерська неділя розпочалася із заклику славити Господа всім серцем та нагадування з Дій Апостолів, що велике доручення Христа починається вдома, а вже потім поширюється через церкву і наше місто. Громада почула свідчення команди, яка служила гаїтянським переселенцям у Домініканській Республіці, та про служіння Християнська Дорога Життя - української місії, що везе гуманітарну допомогу й Євангеліє у прифронтові села. Усі розповіді мали один наскрізний мотив - подяку. Віруючі у злиднях і люди, що переживають війну, попри все радісно прославляли Бога і трималися за Нього, докоряючи нам, благополучним, що ми приймаємо свої благословення як належне. Як казав апостол Павло, один сіє, інший поливає, а зростання дає Бог, тож ми служимо навіть тоді, коли ще не бачимо плоду. Підготовлена проповідь зникла з пасторового комп'ютера, тож він проповідував прямо з Біблії - з Івана 15:16. Не ми обрали Христа, а Він обрав нас, проте ніколи не без нашої доброї волі. Віруючий просто вірить, а учень має Вчителя і посланий іти та приносити плід, що залишається. На відміну від одного доброго діла, плід дозріває часом, терпінням і любов'ю; гіркий плід випльовують, а добрий лишається і притягує інших до Христа.

Служіння розпочалося словом із 2-го Петра, де Писання порівняне зі світильником, що сяє в темному місці. Перший проповідник звернувся до 9-ї глави Івана про чоловіка, сліпого від народження. Учні думали, що хтось згрішив, як колись друзі Йова (Йов 8:20), та Господь відповів, що той народився сліпим, щоб на ньому виявилися Божі діла. Згадавши сліпого тенора Андреа Бочеллі та Ніка Вуйчича, народженого без рук і ніг, проповідник наголосив, що Бог використовує людину незалежно від її 'упаковки' й обертає нашу неміч на свою силу. Він поділився, як свого часу вірою залишив університет заради армії, де привів людей до Христа. Гості-місіонери, брат Юрик і його дружина Ріта, родом із Польщі, а нині служать у Бразилії, говорили про нашу ідентичність у Христі та про дар праведності, миру й радості в Дусі Святому, який не купиш за гроші (Ісая 55). Юрик розповів, як ще десятирічним відчув Царство Боже, а Ріта - як, бувши спустошеною органісткою, нарешті знайшла впевненість у спасінні, читаючи 10-ту главу Івана. Із 28-ї глави Повторення Закону місіонери застерегли: ми втрачаємо Боже благословення тоді, коли перестаємо дякувати Йому в достатку. Вони розповіли про 102-річну сестру Ему, якій Господь додав ще 27 років життя після того, як вона навчилася дякувати за все, а також про плідне служіння серед переселенців у Бразилії та літніх євреїв в Аргентині.

Починаючи з пророка Осії (сійте собі на справедливість, бо час навернутися до Господа), проповідник на початку нового тижня кличе церкву повернутися до Бога. Серцем звістки є Псалом 103, де Давид наказує власній душі благословляти Господа і не забувати жодного з Його добродійств. Він по черзі розглядає благословення, які перелічує Давид: Бог прощає всі наші провини, зціляє всі недуги, визволяє життя від могили, вінчає нас милістю та щедротами, насичує добром (а понад усе - живим словом, що годує душу) і обновлює сили, наче орлові. Оскільки Сам Господь чинить суд скривдженим, нам не треба мститися за себе - можна віддати кожну кривду в Його праведні руки. Через свідчення - жінку, що слізьми обмивала ноги Ісуса, власні сльози під словом у юності та навернення його дружини в Москві - проповідник застерігає від трагедії Ізраїля, який наситився і забув Бога. А оскільки кожна Божа обітниця в Христі є так, церква покликана пам'ятати, дякувати і величати Його святе ім'я.

Новорічне богослужіння напередодні 2025 року стало днем свідчень і подяки. Громада оглядалася на прожитий рік, щиро дякувала Богові за Його милість і охорону, згадувала, чого Він навчав, і готувалася ввійти в новий рік з глибшою посвятою та більшою свободою для дії Святого Духа. Головна думка проповіді взята з Євангелія від Матвія - 2-й розділ про мудреців та Матвія 21:43 про Царство, дане народові, що приносить плід. Мудреці принесли золото, ладан і смирну - те саме, що Бог колись велів для скинії (Вихід 30). А оскільки тепер ми храм Духа Святого (1 Кор. 3:16), Бог чекає від нас плоду: золото - це плід духа, що тихо росте в серці, ладан - молитва, яка підноситься, мов вечірня жертва, а смирна - смерть для самого себе, щоб у нас ожив Христос. Упродовж вечора брати й сестри ділилися свідченнями про Божу турботу за минулий рік - сон, що відвів молодого чоловіка від Чорнобиля і зберіг йому життя, праця й дім, дані вчасно, щедрість, яку Бог повернув сповна. Служіння завершилося подякою за сім Божих дарів і впевненою надією на вічне Царство та прихід Христа.

Це недільне служіння після Різдва почалося зі слів Ісаї 9:6 про Дитя, що народилося для нас: Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вічності, Князь миру. У світі, повному воєн і горя, справжній спокій можна знайти лише в Ісусі, Який прийшов задля кожного з нас. Проповідник нагадав, що Різдво - це свято радості, бо Христос народився, помер і воскрес та живе донині. Багато хто губить справжній сенс свята серед подарунків і швидкоплинних новорічних обіцянок, але Бог готує глибше благословення. Спираючись на Псалом 37:4, він показав: коли ми тішимося Господом, наші бажання змінюються і стають подібними до Його. Соломон просив не багатства, а мудрості, щоб служити Божому народові, і Бог дав йому і мудрість, і багатство понад усіх царів. Найбільший приклад - Сам Ісус: Він залишив славу неба, жив і трудився серед нас та віддав Себе зі словами не Моя воля, а Твоя нехай буде. Як у видінні Ісаї, де поли шат Господа наповнюють храм на знак усіх переможених ворогів, Христос є переможним Царем над царями, Який повернеться у славі. Заклик простий: бажати того, чого бажає Бог, і щиро давати іншим, бо більше щастя давати, ніж брати.

Служіння починається нагадуванням із Книги приповістей, що страх Господній - це початок мудрості, а справжній страх Божий означає ненавидіти зло, гордість і пиху. Перша проповідь будується на словах Павла до Тимофія: "Пам'ятай Господа Ісуса Христа, що воскрес із мертвих" (2 Тимофію 2:8). Людині властиво забувати - так і Ізраїль раз по раз забував Божі чудеса й відступав до ідолів, навіть після таких перемог, як та, що її Бог дав через Гедеона лише з трьома сотнями воїнів. Проповідник веде нас через життя Йосипа: проданий у рабство сімнадцятилітнім, зв'язаний відведений до Єгипту, роками у в'язниці, він вистояв завдяки настановам і молитвам, які прийняв від батька. У невідомості його тримала пам'ять про Божу вірність Авраамові, Ноєві та власній родині. Як описано в Псалмі 105, випробування тривало доти, доки Слово Боже не виявило його чистоту перед небом, що пильнує за Божими дітьми й радіє, коли вони стоять до кінця. Друга проповідь, у дусі Дня подяки, розкриває сіяння і жнива (Буття 8:22). Через віру Бог сіє в наше серце насіння Свого слова, і воно, наче плід, росте та призначене на споживання - часто не нам самим, а іншим. Спираючись на Ісаю 55, притчу про кукіль і пшеницю та заклик Павла сіяти щедро, проповідник кличе церкву дякувати Богові, являти плід Духа в щоденному житті й пам'ятати: що людина посіє, те й пожне.

Проповідь звучить у дусі подяки після свята Подяки й кличе церкву дякувати Богові за все, чим Він піклується про нас, і за відповідь на молитву. Читаючи Повторення Закону 8:2 та Псалом 23:6, проповідник закликає пам'ятати всю дорогу, якою Бог провадив нас, - як Він вів Ізраїль сорок років пустелею, розділив море, дав воду зі скелі й манну, - і згадувати безліч Божих чудес у нашому житті. Він ділиться особистими свідченнями: як залишив університет і пішов до війська, де Бог дав йому ласку й привів до Христа товариша по службі, і як несподівано повернули позичені гроші - доказ Божої вірності; як приїхав до цієї країни лише з чотирма валізами, без мови й грошей, та Бог дав усе потрібне. Але Бог не хоче, щоб ми жили минулим. Як той архітектор, що найкращим називав свій наступний проєкт, ми покликані зростати й більше пізнавати Бога. Далі він пояснює благодать (Ефесян 2:8-9, спасенні благодаттю через віру) і милість (коли Бог не дає нам того, що ми заслужили, як було зі щирим покаянням Давида). Благодать потрібна нам, щоб прощати й любити навіть ворогів, - як мати, що простила п'яному водієві смерть доньки й заприязнилася з ним. Завершуючи 1 Івана 1:7-9, він кличе визнавати гріхи й довіряти Божому очищенню, а жінка свідчить про зцілення пухлини після молитви церкви.

У це свято Подяки та жнив церква згадує, що бути в домі Божому означає три речі: молитися, радісно співати й уважно слухати Слово. Перша проповідь дивиться на жнива як на образ нашого життя - за словом із Послання до галатів та прикладом Ісаака кожен пожне те, що посіяв, і саме тепер час шукати Господа й чесно зважити, наскільки ми плідні перед Ним. Усе богослужіння переповнене вдячністю: за щоденний хліб, тоді як кожен четвертий у світі лягає спати голодним, і ще більше за Слово Боже, що дає життя вічне. Пастор згадує, як після місії на Гаїті дякував Богові навіть за світло й прохолоду, і закликає наповнити серце подякою за все. Цього дня також відбулося рукоположення нового старшого пастора. Зі слів Дій 20:28 його напучують пильнувати себе й усю отару, пасти Церкву Божу, куплену кров'ю Христа, і служити людям з любов'ю, а не догоджати всім. Завершальне слово протиставляє життя за інерцією покликанню бути добрим воїном Христа - воювати не проти людей, а за їхнє спасіння, підтримуючи руки одне одного, як Аарон і Хур тримали руки Мойсея.

Зібрання розпочалося словом про Божу мудрість із Приповістей 8 та згадкою про царицю, яка здалека прийшла послухати Соломона. Наскільки ж щасливіші ми, наголосив проповідник, бо можемо стояти перед Богом і слухати мудрість, більшу за Соломонову. Серцем проповіді став уривок із Филип'ян 4:6-7: не журіться ні про що, а в усьому через молитву й подяку відкривайте свої прохання перед Богом. Надмірна турбота душить слово, наче терня заглушує зерно (Матвія 13:22), і висушує гілку, відрізану від Лози (Івана 15:5). Ісус показав на птахів і польові лілеї: Отець і без нас знає, чого нам треба. Вихід один - покласти всі турботи на Господа (1 Петра 5:7) і дати Його спокою, що вищий за всякий розум, берегти наше серце. Павло навчився вдоволятися і в достатку, і в нестачі. Сам Христос залишив досконалий небесний спокій і поніс хрест, щоб повернути нам мир із Богом, і, наче батько назустріч блудному синові, приймає кожного, хто повертається.

Запрошений брат, родом з України, говорив про Божий задум і Божу волю для нашого життя (Єремія 29:11). Навіть серед війни та випробувань Господь має для нас плани на добро - щоб дати надію й майбутнє. Як Йосипа продали в рабство, а Бог через це врятував цілу родину, так і те, що здається втратою, Бог обертає на благо. Тож варто цінувати те, що Господь уже дав, довіряти Йому й уміти чекати. Життя - тільки в Сині (Івана 3:16; 1 Івана 5:12), а Ісус стоїть біля дверей серця і стукає; як Петро, що почав тонути, гукаймо: 'Господи, спаси мене.' Далі пастор проповідував про щедре давання, запитуючи: чи можемо ми обкрадати самих себе - і скільки це коштуватиме? Спираючись на Малахії 3:8 та 2 Коринтян 9:7, він наголосив, що не проповідує ні десятини, ні 'процвітання', а закликає давати Богові щиро й радо, а не з примусу. Через свідчення з власного життя - перші зарплати, віддані Богові, подаровану пральну машину із сушаркою, напис 'сплачено повністю' - він показав, що благословення повертається до того, хто дає. Гроші не прокляті; гріх - це любити їх і служити їм замість Бога. Богослужіння завершилося подякою і молитвою - за Україну й за всіх, хто страждає, за захист, і з вдячністю: 'якби не Ти, Господи', наше життя було б зовсім іншим. Богові ми віддаємо не лише фінанси, а й свій час і служіння (Ісус у Гефсиманії: 'чи не могли ви побути зі Мною бодай годину?'). Пускай хліб свій по воді - те, що ми посилаємо вперед до Бога, залишається нашим.

Служіння починається з подяки за словами з Ісаї 63:7. Громаду закликають згадати, скільки Божої ласки зійшло на кожен дім, і щиро подякувати Богові за Його доброту до церкви, до родин, до дітей, до здоров'я та служіння, а понад усе - за спасіння вічної душі. Далі єпископ Василь Радчук проповідує з Першого послання Івана 1:5-7 про побудову стосунків між людьми та між братами і сестрами в церкві. Він називає три речі, що руйнують ці стосунки. Перша - егоїзм, коли в центрі всього стоїть власне я і людина боронить лише свої інтереси; саме цей корінь штовхає й народи до воєн, а Христос відповів на це словами, що хто хоче бути більшим, нехай стане слугою. Друга - гріх, який не змінює Божої любові до нас, але змінює наше становище перед Богом, розриваючи зв'язок угору з Отцем, а через те й зв'язок з людьми. Третя - незгоди, проти яких молився Христос, благаючи Отця, щоб ми були одно. Ліки на це - дбати про інших так, як чинив Христос, що прийшов не щоб Йому служили, а щоб служити; ходити у світлі, щоб кров Ісуса постійно очищала нас; і безперестанку любити одне одного від щирого серця. Проповідник застерігає: коли другорядне стає головним, життя втрачає рівновагу, тож пізнання Христа має лишатися головною метою, бо в Ньому сховані всі наші благословення.

Гостем служіння був брат Василь з Прикарпаття, з-під Коломиї, який послужив церкві піснею і власним свідченням. Після молитви подяки Богові, що збирає Своїх дітей, і очікування приходу Христа він розповів про горе війни в Україні та про те, що церква не стоїть осторонь, а допомагає людям і молиться за мир і свободу. Піснею подяки він прославив Бога за щоденний хліб, чисту воду, дитячу усмішку і передусім за голгофський хрест, що простив його гріх і назвав його дитям Божим. Далі він згадав своє життя: народився у великій бідній родині, був обдарованим співаком і музикантом, мав повагу в краї, але почав пиячити і до тридцяти років утратив усе, ставши нікому не потрібним. Зацікавлення сусідом, який покаявся, привело його на служіння в Коломиї, де він вийшов наперед, схилив коліна і помолився простими словами: Боже, відкрий мені всю правду. Так він знайшов нову родину в Христі. Попри гоніння від села і навіть від рідного батька, незабаром увірувала і його дружина, а з часом серця людей перемінилися. Він нагадує, що всі згрішили, що немає іншого імені під небом для спасіння і що кожен, хто в Христі, - нове творіння.